Самосправжній критерій бидла (очима бидла).
БИДЛО! БИДЛО! РАЗДУТОЄ ВОНЮЧЕЄ БИДЛО!
Моє найближче оточення (та і не найближче теж, лол) вважає мене рафінованим бидлом. Що ж… так і є)
Не бачу тут особливого предмета для дискусії. У мене достатньо впевненості в собі, щоби не доводити, що насправді тонкий інтелігент з вишуканим смаком і багатим внутрішнім світом.
Бидло. Визнаю. Матюкаюсь. Курю (вже кілька років як ні, але то такоє). Можу їсти над раковиною. Знаю різницю між виделками, але якщо дали одну — срака не відвалиться.
І до людей ставлюся по-простому. З базовою повагою (доки людина не продемонструє, що не варта того, всяке буває).
Але завжди дивлюся, як людина поводиться з тим, хто не може дати їй статусу, грошей чи пизди симетричної відповіді.
З офіціантом.
З підлеглим.
З новачком.
З дурнішим за неї.
З людиною, яка з нею не погодилась.
Бо цитату з Канта можна загуглити за двадцять секунд.
А не бути гівном — чомусь значно складніше. Незрозуміло, чому.
Є такий цікавий різновид людини — культурний довбойоб.
Не плутати зі звичайним довбойобом.
Звичайний довбойоб простий і чесний. Він може набухатися, послати сусіда нахуй, загубити ключі, впасти в кущі й наступного ранку сказати:
— Ніхрена собі, щось я переборщив. Буває.
Культурний довбойоб так не може.
Він спочатку прочитає Шпенглера.
Тому коли він посилає сусіда нахуй — це вже не хамство, а криза комунікативної парадигми пізнього модерну.
Коли хамить офіціантці — це складні стосунки особистості з сервісним суспільством.
Коли ніхуя не вміє на роботі — він просто не приймає утилітарного розуміння людської діяльності.
Коли написав гівно — масовий читач деградував.
Коли ніхто не хоче читати гівно — суспільство втратило здатність до глибокого сприйняття.
Насправді навіть десь заздрю такому небидлу. Бо штука досить зручна. Мало того, шо знімає нахрін всі обов'язки ставати краще так ще й можна використовувати її замість виховання.
Коли я був молодий і дурний, зараз я просто не молодий, лол помилково вважав, що прочитані книжки мають якось впливати на людину.
Ну там, розвивати емпатію. Вчити сумніватися у власній правоті. Показувати, що світ складніший за твою голову. Допомагати помічати інших людей.
Виявляється, ні.
Можна прочитати триста книжок виключно для того, щоб потім мати триста способів назвати сусіда бидлом.
Це навіть окремий скіл.
— Я читав Донна, Блейка, Ніцше, Гегеля…
І ти такий:
— Заїбісь. А пакет зі сміттям чого третій день у під'їзді стоїть?
— Ви редукуєте складний феномен людської екзистенції до буржуазного культу побутової ефективності.
— Ясно. Мусор винеси, а то щас пизди получиш.
— Що ви собі дозволяєте? Це погроза насильством, що є неприйнятному у високорозвиненому суспільстві!
— Ти ще тут?
(іде і виносить)
Найбільше люблю людей, у яких культура проявляється виключно за наявності аудиторії.
І тут тобі і «метафізична традиція» і «епістолярний дискурс» і «криза європейського суспільства»
Красиво.
Потім хтось випадково наступає йому на хвіст і вся ця культура, як то кажуть, так і пре:
— А-а-а! Ти бидло! Хуй соси! А-а-а!
І через п'ять хвилин назад та сама людина видає:
— Як слушно зауважував Шпенглер…
А той бідолашний Шпенглер, мабуть, у труні вже перевертається на живіт, щоб його не впізнали.
Ерудиція — штука корисна.
Без базару і жартів. Так і є. «Чужому навчайтесь і свого не цурайтесь»
Але є маленький нюанс.
Якщо після двадцяти років читання ти залишився тим самим невихованим, самозакоханим мудаком, просто тепер знаєш слово «іманентний», то книжки, схоже, не спрацювали.
Це не бібліотека.
Це DLC до мудака.
Додали нові репліки, скіни і +15 до пафосу.
Базові характеристики не змінилися.
Коментарі (2)
Увійти, щоб залишити коментар.